Як раніше добували граніт у Коростишеві

Сьогодні Коростишівський кар'єр — це мальовниче бірюзове озеро, де відпочивають туристи.

Але півтора століття тому тут кипіла робота. Граніт добували вручну, без алмазних канатів і потужних екскаваторів. Це була каторжна праця, яка вимагала неймовірної витривалості та майстерності. Сучасні технології значно полегшили працю каменярів, але історія коростишівського граніту залишається важливою частиною регіональної спадщини.

Початок: 1850-ті роки

Розробка Коростишівського родовища граніту почалася в 1850-х роках. У ті часи ніякої важкої техніки не було. Усе робилося вручну — кайлами, ломами та кувалдами.

Спочатку з поверхні знімали шар ґрунту та пухких порід. Це називалося розкривними роботами. Потім оголену скелю починали розбивати. Робітники вручну бурили шпури — глибокі отвори в граніті. Для цього використовували бурави з мідними трубками та абразивним піском. Отвір глибиною в кілька десятків сантиметрів міг займати кілька днів.

Памятники Васильків виготовляються з використанням сучасних технологій, що дозволяє досягати високої якості та довговічності виробів.

У пробурені отвори забивали металеві клини, а потім били по них кувалдами. Якщо граніт тріскався по заданій лінії — успіх. Якщо ні — процес повторювали. Іноді використовували дерев'яні клини, які поливали водою. Дерево набухало і розривало камінь зсередини. Цей метод був повільнішим, але давав чистіший розкол.

Кінець XIX століття: слава Коростишева

У 1890-х роках Коростишів став визнаним центром видобутку та обробки каменю. Наприкінці XIX століття тут діяли три великі каменотесні майстерні, в яких працювало 176 осіб. Крім того, навколо міста існувало безліч дрібних артілей.

Слава про якість місцевого граніту та лабрадориту гриміла по всій імперії. Практично всі надгробні пам'ятники для заможних родин Києва та Житомира виготовлялися саме з коростишівського каменю.

Заробітна плата робітників кар'єру була вкрай низькою, а умови праці важкими. Це призводило до соціального напруження та страйків. Люди працювали по 12-14 годин на день, у пилюці, під дощем і сонцем.

Початок XX століття: перші механізми

На початку XX століття на кар'єрі почали використовувати перші механізми. З'явилися парові машини, які приводили в рух дробилки та лебідки. Але основна робота — буріння, відбійка, навантаження — все ще виконувалася вручну.

Транспортували блоки кіньми. Взимку, по снігу, їх тягли на дерев'яних санях. Влітку під сани підкладали катки — колоди, які постійно перекладали ззаду наперед. Швидкість пересування становила кілька кілометрів на день.

1930 рік: моноліт для Мавзолею

У 1930 році в кар'єрі виготовили 60-тонний моноліт з чорного лабрадориту для будівництва Мавзолею Леніна. Роботи велись під керівництвом архітектора Олексія Щусєва. Це був тріумф коростишівських каменярів.

Моноліт вирубували вручну місяцями. Потім його вантажили на спеціальну платформу і везли на залізничну станцію. Для перевезення використовували кінну тягу та системи блоків. У 1935 році в кар'єрі працювало вже 200 осіб.

Німецька окупація: кар'єр не працював

Під час німецької окупації, яка почалася 9 липня 1941 року, кар'єр припинив роботу. Німці намагалися відновити видобуток, але їм заважали підпільники. У кар'єрі діяла комсомольська підпільна група, яку очолив 17-річний О. Г. Жиляєв.

Підпільники перешкоджали вивезенню молоді до Німеччини, передавали партизанам медикаменти, викрадений з кар'єру амоналіт та бікфордів шнур. Після закінчення війни, вже в серпні 1944 року, кар'єр відновив роботу. Добутий камінь використовували для відновлення зруйнованого Києва.

Повоєнні роки: прихід техніки

У повоєнні роки на зміну кінній тязі та ручним лебідкам прийшли перші екскаватори та самоскиди. Але навіть у 1950-х роках багато операцій виконували вручну. Каменотеси обробляли блоки зубилами та троянками, шліфували вручну абразивними каменями.

У 1953 році на базі кар'єру створили гранітний завод. Він спеціалізувався на виробництві облицювальних плит та архітектурно-будівельних виробів. У цехах заводу стояли верстати, що працювали від електродвигунів. Але сирі блоки все ще обробляли вручну — тесали, шліфували, полірували.

Розквіт механізації: 1970-1980-ті

До 1972 року завод виготовляв понад 26 тисяч квадратних метрів полірованих плит на рік. Це був пік механізації. У кар'єрі працювали потужні екскаватори, важкі самоскиди, бурові верстати. На заводі запрацювали автоматичні лінії розпилювання та шліфування.

У 1987 році на підприємстві ввели в експлуатацію лінію з виробництва полірованих плит з числовим програмним управлінням — за тими часами це була передова технологія. Здавалося, що кар'єр буде працювати ще довго.

Кінець епохи: затоплення кар'єру

Після розпаду Радянського Союзу державний кар'єр перетворили на відкрите акціонерне товариство. Однак до кінця 1990-х років видобуток граніту в самому місті поступово зійшов нанівець через виснаження родовищ і падіння попиту.

Історичний кар'єр, де добували камінь для Мавзолею, був затоплений. За однією з легенд, це сталося ще в 1942 році, коли німці бездумно вивозили граніт до Німеччини. Нібито розгніваний «Кам'яний господар» сховав камінь під воду. Але, швидше за все, кар'єр затопили вже в мирний час, коли виробка стала нерентабельною.

Сьогодні на його місці — Коростишівський каньйон, озеро з бірюзовою водою та гранатними скелями. Туристи приїжджають сюди купатися, засмагати, займатися скелелазінням. Але старожили пам'ятають, що колись тут кипіла робота, і звук кувалд лунав над кар'єром від світанку до темряви.

Закінчення: пам'ять про каменярів

Коростишівський кар'єр більше не працює. Але традиція камнеобробки не померла. Сьогодні в Коростишеві та околицях діє близько півтори тисячі дрібних і великих підприємств з обробки граніту. Сировину завозять з інших родовищ Житомирщини. А місцеві майстри, як і 150 років тому, вважаються одними з найкращих в Україні.

Кам'яна столиця залишається кам'яною столицею. Хоча вода тепер плескається там, де колись гриміли кувалди.